Ситуація загострилася, коли Угорщина стала місцем запланованої зустрічі Путіна з президентом США Дональдом Трампом у Будапешті. Попри те, що Угорщина залишається членом МКС до червня 2026 року (після оголошення про вихід), міністр закордонних справ Угорщини Петер Сіярто публічно пообіцяв «прийняти Путіна з повагою» та гарантувати його безпечний виїзд, заявляючи, що країна «забезпечить, щоб він міг в’їхати в Угорщину».

Ці події не лише ілюструють успіхи МКС, але й висвітлюють його обмеження. Усі ці кейси демонструють ключовий парадокс сучасного міжнародного правосуддя. З одного боку, рішення про видачу ордерів на арешт стало історичним проривом: вперше ордер видано не лише на чинного главу держави, а й на постійного члена Ради Безпеки ООН. Це означає, що принцип невідворотності покарання більше не залежить від політичної ваги фігуранта. Реакція Росії також підтвердила ефективність ордера: навіть в авторитарному режимі, що ігнорує міжнародне право, юридичний статус «підозрюваного у воєнних злочинах» створює реальні ризики – від неможливості подорожей до обмеження міжнародних контактів. Ордер – не символічний акт, але й інструмент тиску, який змінює поведінку держави-агресора навіть без застосування сили.

Водночас реакція Таджикистану, Монголії, Угорщини оголює системну слабкість МКС: залежність від політичної волі держав. Суд не має власного механізму примусу – він існує настільки, наскільки держави готові виконувати його рішення. Коли учасники Статуту, такі як Монголія, приймають Путіна всупереч ордеру, це створює небезпечний прецедент безкарності. Угорщина пішла далі – публічно заявила про намір захистити особу, підозрювану у викраденні дітей. Це не просто політичний жест, а сигнал, що окремі країни готові підміняти міжнародні зобов’язання власним інтересам. У довгостроковій перспективі така практика підриває універсальність МКС і створює зони, де міжнародні злочини залишаються поза досяжністю правосуддя.

Ці історії показують: МКС працює – але нерівномірно. Там, де є політична воля, ордери змінюють реальність. Там, де її немає, - підривається саме поняття міжнародного правосуддя. У контексті депортації українських дітей це означає, що боротьба за їх повернення не є суто юридичною: вона залежить від дипломатичного тиску, міжнародної солідарності та репутаційних ризиків для держав, які готові «прикривати» воєнних злочинців. І водночас – кожна дитина, повернута після ордерів МКС, підтверджує: навіть у недосконалій системі правильний юридичний інструмент може врятувати чиєсь життя.

Ще на початку широкомасштабного вторгнення, у перші місяці війни, українські діти опинилися під особливою загрозою. Російська агресія щодня забирала (та продовжує забирати) у них право на безпечне життя, освіту та охорону здоров’я, руйнує школи та лікарні, депортує дітей та проводить масові кампанії з «перевиховання» та мілітаризації неповнолітніх. Саме в цей період почали формуватися перші масштабні докази системних злочинів проти дітей.

За даними Центру прав людини ZMINA, у перші місяці повномасштабної війни Українська прокуратура розпочала понад тисячу кримінальних проваджень щодо злочинів проти дітей. Як пояснила Інна Заворотько, експертка Фонду підтримки фундаментальних досліджень, відповідно до резолюції Ради Безпеки ООН 1261 існує шість ключових порушень прав дітей під час збройних конфліктів: вербування і використання у військових діях, вбивства та каліцтва, сексуальне насильство, напади на школи та лікарні, викрадення та обмеження доступу до гуманітарної допомоги. «Всі ці злочини Росія цинічно вчиняє проти українських дітей», - наголосила Заворотько.

Як зазначає голова Центру громадянської просвіти “Альменда” Валентина Потапова, з самого початку війни на сході країни, на ТОТ Росія систематично займається мілітаризацією дітей через освітню систему, а після 24 лютого 2022 року цей процес посилився. «Нам потрібно спільними зусиллями зупинити тотальне порушення Конвенції прав дитини та міжнародного гуманітарного права і притягнути до відповідальності не лише військових, а й «освітян», - зазначала Потапова.

Правозахисники також попереджають про довготривалі психологічні наслідки для дітей та їхніх родин. Олена Розвадовська з фонду «Голоси дітей» зазначає, що наступні роки будуть критично важливими для впровадження програм психологічної підтримки та реабілітації дітей і батьків, які пережили війну.

Серед злочинів, скоєних проти дітей, окремо виділяють напади на школи, дитячі садки та лікарні. Одними з прикладів є знищення пологового будинку в Маріуполі в березні 2022 року та обстріл дитячої лікарні «Охматдит» у Києві в липні 2024. Як повідомляє UNICEF, за період з 2022 по 2025 роки, було знищено або пошкоджено понад 340 закладів освіти та 2285 медичних закладів, і поки тривають бойові дії, це число продовжує зростати.

Про злочини сексуального характеру говорити складніше – вони залишаються більш табуйованими, а точну статистику часто важко встановити. Додатковою проблемою є те, що такі злочини відбуваються на тимчасово окупованих територіях, де доступ до правоохоронців обмежений. Проте вже є й зафіксовані випадки на деокупованих територіях, і деяких винних вдалося притягнути до відповідальності. Так, за даними Офісу Генпрокурора, двох російських військовослужбовців, які в березні 2022 року під час окупації Київщини вчиняли серію злочинів сексуального насильства проти цивільних, скерували до суду. Вони погрожували зброєю та по черзі ґвалтували жінок і дітей – зокрема, 4-річну дівчинку, а також вагітну жінку та неповнолітню дівчинку. Загалом від дій цих військових постраждали 12 осіб.

За даними, оприлюдненими вже колишнім керівником Офісу Президента України Андрієм Єрмаком у колонці для Washington Examiner, російська війна проти України набуває системного характеру злочинів, спрямованих передусім проти дітей. Єрмак назвав це «війною проти найвразливіших» та підкреслив, що злочини щодо українських дітей є свідомою, керованою політикою держави-агресора.

Він навів приклад 17-річного Пилипа, якого силоміць вивезли до Росії, де його «усиновила» російська чиновниця Марія Львова-Бєлова. За її ж заявами, хлопця «перевиховували» за те, що він продовжував співати українські пісні та не відмовився від власної ідентичності. «Тисячі дітей вивезли, щоб знищити їхню українську ідентичність. Це – геноцид, а не побічна шкода», - заявив Єрмак.

Президент анонсував запуск пілотного механізму збору даних про дітей, незаконно переміщених до Росії та на окуповані території, і закликав посилювати санкції проти винних у викраденнях та спробах «перепрограмувати» дітей. «Примусове вилучення дітей та спроби змінити їхню ідентичність — це очевидний злочин, і ООН має підтвердити це ще раз», — підкреслив Зеленський.

Перша леді Олена Зеленська розповіла конкретні історії викрадених дітей та наголосила, що Україна не може повернути всіх дітей самотужки через блокування доступу Росією і порушення Женевських конвенцій. Вона підкреслила: «Коли йдеться про дітей, нейтральної позиції не існує».

Прем’єр-міністр Канади Марк Карні пообіцяв посилювати санкційний тиск на Росію та інвестувати в системи штучного інтелекту для пошуку та ідентифікації українських дітей. «Попереду тисячі випадків, кожен із яких — це дитина, яка пережила війну і має повернутися додому», — заявив Карні.

Україна та міжнародна спільнота стоять перед величезним викликом: не лише документувати та притягувати до відповідальності винних, а й забезпечити безпечне повернення та реабілітацію дітей, які пережили насильство і депортацію. Кожен випадок — це не просто статистика, а життя, дитинство та майбутнє нашої нації. Від ефективності цих зусиль залежить не лише справедливість сьогодні, а й формування покоління, здатного відновити та зберегти українську ідентичність у післявоєнному світі.

Попри те, що міжнародні механізми та рішення МКС формують важливу правову рамку й задають політичний тиск на Росію, вони не забезпечують повернення дітей у практичному вимірі. Міжнародні інструменти створюють умови для відповідальності, але реальний результат з’являється там, де починають працювати конкретні організації, програми, волонтери та юристи. Поряд із глобальними резолюціями та ордерами на арешт існують українські та міжнародні ініціативи, які щодня виконують практичну роботу: шукають дітей, відновлюють документи, супроводжують родичів, повертають дітей і допомагають у реінтеграції. Ці структури перетворюють політичні заяви та рішення на реальні повернення, хоч і повільно, але системно змінюючи ситуацію. Саме тому поряд із правовими прецедентами варто розглянути ініціативи, які вже демонструють вимірюваний прогрес.

Результати дій програми Bring Kids Back UA є відчутними. Станом на 1 листопада 2025 року в рамках ініціативи «Bring Kids Back UA» додому повернулося 1782 дитини, депортованих, примусово переміщених або тих, хто перебував під загрозою депортації. UPD: ще троє українських дітей були повернені програмою 25 листопада 2025 року.

Для родин, які шукають дитину або потребують допомоги, існує простий і доступний механізм звернення до програми. Зв’язатися з Bring Kids Back UA можна через офіційний сайт програми, де розміщені форми для подання інформації про депортовану дитину, а також через електронну пошту для індивідуальних звернень. Родини можуть надати дані про дитину, документи, свідчення або будь-яку іншу інформацію, яка може допомогти ідентифікації. Якщо потрібно, уповноважені служби допоможуть оформити заяву, зібрати додаткові матеріали та організувати юридичний або психологічний супровід.

Метою організації є забезпечити кожній дитині право на повернення додому, відновити її безпеку та гідність, а також документувати воєнні злочини проти українських дітей для притягнення винних до відповідальності на міжнародному рівні.

Наприкінці 2024 – на початку 2025 року у звітах Save Ukraine було зафіксовано вже 605 повернутих дітей, з яких 134 були дітьми-сиротами. На початку листопаду 2025 року організація повідомила про новий показник – 1026 дітей, повернених додому після депортації або примусового переміщення.

Діяльність Save Ukraine охоплює повний цикл повернення дитини від пошуку та верифікації інформації до проведення складних рятувальних місій, які включають логістику, супровід і юридичне оформлення повернення. Після цього діти отримують комплексну реінтеграційну підтримку в центрах психологічної й соціальної допомоги, де їм допомагають відновити документи, пройти реабілітацію та адаптуватися до життя після пережитої травми. Організація також документує свідчення дітей про перебування в російських установах, які надалі використовується міжнародними інституціями для фіксації воєнних злочинів. 

Ще одна важлива ініціатива – проєкт The Way Home, який реалізує Українська мережа за права дитини (УМПД) разом із Save the Children. Мета цього проєкту полягає у пошуку та поверненні українських дітей, переміщених на ТОТ або РФ, а також у забезпеченні їхнього безпечного возз’єднання з родинами. Проєкт охоплює весь процес повернення: від прийому звернень від батьків або родичів до реальної реінтеграції дітей після повернення та надання необхідної підтримки сім’ям.

Механізм роботи «Шляху додому» включає кілька етапів. Спершу команда проєкту приймає звернення від родичів чи законних представників дітей, які потребують повернення. Далі фахівці організації забезпечують юридичний супровід та відновлення документів, готують батьків і родичів до поїздки, зокрема надаючи психологічну підтримку, а також організовують супровід під час самого повернення. Після того як діти повертаються додому, УМПД продовжує підтримку родин через роботу психологів, кейс-менеджерів та соціальних працівників, допомагає з оформленням документів, організацією гуманітарної допомоги, медичним обстеженням, навчанням та адаптацією дітей у нових умовах. Проєкт «Шлях додому» також реалізує інформаційну кампанію «Дитину повернути додому не страшно», яка має на меті пояснити родичам, що вони не залишені самі у цьому процесі та можуть розраховувати на всебічну підтримку.

Станом на лютий 2024 року команда проєкту «Шлях додому» допомогла повернути вже 67 дітей, а точніші дані на листопад 2025 року очікуються у наступних звітах організації.

Якщо ваша родина опинилася у подібній ситуації та потребує допомоги, звернутися до проєкту можна через приватні повідомлення у Facebook Української  мережі  за права дитини, електронну пошту info@childrights.org.ua та за телефоном +380 50 015 58 46. Фахівці організації забезпечують підтримку на всіх етапах – від збору документів до фактичного повернення та довгострокової реінтеграції дітей у родини.

Процес повернення дітей виглядає набагато складніше, ніж може здаватися. Національне інформаційне бюро разом з Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України створили низку пам’яток, які надають корисну інформацію для захисту дітей під час війни. Одна з таких пам'яток інформує про те, як діяти, коли дитину депортували:

• Зберігайте спокій і контролюйте емоції. Пам’ятайте, що держава робить усе можливе для повернення кожного громадянина додому, і ваша спокійна реакція дозволяє діяти ефективніше.
• Збирайте детальну інформацію про дитину та обставини переміщення:
• ПІБ дитини;
• точна дата та місце народження;місце проживання;
• місце, звідки дитина була переміщена та обставини події;
• чи перебувала дитина з батьками або під супроводом інших осіб;
• останнє відоме місце перебування;
• статус дитини (сирота, позбавлена батьківського піклування);
• особливі прикмети (шрами, родимки, інші відмінності);
• ПІБ, дата народження, місце реєстрації та проживання, контактні дані батьків, законних представників або родичів;
• дані особи, яка повідомила про примусове переміщення.
• Фіксуйте всю інформацію одразу після отримання. Записуйте деталі подій, щоб зберегти хронологію та уникнути втрати важливих даних.
• Надсилайте фото та відео підтвердження. Якщо є фотографії чи відео дитини або процесу депортації, надішліть їх на електронну пошту Національного інформаційного бюро nib.uncp.info@gmail.com
• Консультуйте осіб, що супроводжують дитину. Якщо з вами на зв’язок вийшли особи, які супроводжують дитину, порадьте їм звертатися до дипломатичних або консульських місій, міжнародних організацій (МОМ, OCHA, ЮНІСЕФ, Червоний Хрест, УВКБ ООН) або українських дипломатичних установ у країні перебування.

Дотримання цього алгоритму і своєчасне повідомлення про випадки депортації або примусового переміщення дітей є надзвичайно важливими для їхнього безпечного повернення додому, забезпечення захисту та подальшої реінтеграції у сім’ю.
У підсумку можна сказати, що робота з повернення українських дітей – це не один процес, а ціла система дій: пошук, юридична підтримка, логістика, реабілітація. І хоча робота організацій Save Ukraine, Bring Kids Back UA, The Way Home та міжнародних партнерів уже принесла реальні результати, попереду – ще довгий шлях. Але головне, що вже існує досвід, який доводить: навіть попри окупацію, пропаганду і складні маршрути, українських дітей можна повернути додому. І ці повернення – це не тільки порятунок окремих дітей, а й відновлення справедливості, пам’яті та національної ідентичності.

Злочини Росії проти українських дітей мають системний та спрямований характер. Викрадення, масові депортації, незаконне усиновлення, мілітаризація та утримання у фільтраційних структурах прямо порушують норми Конвенції ООН про права дитини, Женевських конвенцій і положення Римського статуту. Офіційні дані про близько 20 000 задокументованих випадків незаконного переміщення та депортацій українських дітей на ТОТ та РФ свідчать про масштаб проблеми й системність практик, які неможливо виправдати випадковістю. Українські закони та державні установи визнають такі дії воєнними злочинами та збирають докази, щоб притягнути винних до відповідальності. Але щоб ефективно захищати постраждалих, ці норми потрібно швидше й повніше втілювати на практиці.

Видача ордерів МКС та інші міжнародні рішення створили прецеденти відповідальності, проте їхня ефективність залежить від того, наскільки держави-члени готові виконувати міжнародні зобов’язання та співпрацювати на практиці. На тлі цих юридичних кроків саме державні та громадські ініціативи перетворюють закони та їхні рішення на реальні дії та допомогу: Bring Kids Back UA, Save Ukraine, проєкт The Way Home і Робоча група “Поверніть дітей UA”.

Невирішеність проблеми пояснюється не відсутністю норм, а в труднощах їхнього виконання: Україна не має доступу до тимчасово окупованих територій, російська сторона підробляє дітям документи, заважає роботі міжнародних місій і створює політичні перепони для реалізації рішень. Тому першочергові практичні кроки мають включати масштабне посилення спроможностей для оперативної ідентифікації дітей, впровадження безпечних каналів репатріації, стандартизовані процедури відновлення документів та розширення мережі реабілітаційних центрів. Одночасно необхідно зберігати фокус на кримінальному переслідуванні конкретних винних осіб і на санкційних механізмах, які створюватимуть політичний тиск та ускладнюють безкарність. 

Перспективи покращення ефективності повернення українських дітей залежать від трьох умов:

• посиленої міжнародної координації,
• адекватного фінансування практичних програм пошуку,
• реінтеграції та політичної готовності держав виконувати рішення міжнародних інституцій.

Якщо ці елементи не будуть системно посилені, документація злочинів залишиться недостатньою для повернення й захисту дітей, а наслідки для покоління залишаться довготривалими й незворотними. 

Нині проблема повернення дітей до України стоїть надзвичайно гостро: йдеться не лише про юридичні виклики, а про тисячі дитячих доль. Отже, відповідь має бути практичною та багаторівневою: від швидкого виявлення й репатріації до довгострокової реабілітації та притягнення винних до відповідальності, бо “поверни дитину назад” означає відновлення справедливості й захист майбутнього країни.